Ключ від Батьківщини

[denis_poltavets]

Кирило зупинився. Його гойдало. Відтак
зціпив зуби й рішуче ступив на поміст.
- Михайле Осиповичу, Христом Богом прошу,
простіть, що прийшов до вас.
Та ще в таку хвилю… Я ладен провалитися.
Але що мені робити? Помирає дитя, син.
Потрібна негайна операція.
Михайло Осипович дивився повз нього.
- Але я не лікар.
- Негайна операція. Тоді житиме.
Шістдесят п’ять тисяч гривень.
….
- Гади! Вбивці, Нелюди!!! То на вас би оту ракету, на вас!
Не ракету, а вила! Сокиру!..
- Ей, охорона, забери його!....
Але Кирило вже йшов сам, похитуючись, мов п’яний.

Юрій Мушкетик. Шашлики (Літературна Україна, 7 серпня 2008)

 

 

Наступного ранку Кирило вийшов з дому перед самим світанком. За ніч Кирило передумав та пережив стільки, скільки не  думав і не переживав за останні десять років. Сонечко вже ліниво котило перші хвилі золотистих краплинок світла, на мить перетворюючи обідрані хрущовки на благородні князівські палаци та казкові тереми. Десь серед буйної зелені щебетали пташки, а виводок кошенят бавився на купі сміття. Тіні від мерехтливих листочків потужних лип сяко-тако надихали життям суворо-рішуче обличчя Кирила.

 

Адже вночі йому багато чого відкрилося, він зрозумів жорстоку правду – про себе, про світ, про природу людини, про своє місце і про багато різних речей, які до цих пір видавалися Кирилові непорушними істинами. Його губи ледве ворушилися, наче чоловік говорив сам до себе. Рухи Кирила були швидкими та зривчастими.

Зважаючи на ранішній час, на роботу Кирило дістався швидко, навіть менше, ніж за годину. Перевдягнувся, акуратно повісив чисте до шафки, та пішов до свого станка, «чіпушки». Прилад був непоганий, німецький, зі змінними інструментами та числовим програмним управлінням. Хоч і старенький, куплений закордоном за великі гроші ще за  радянських часів, потужний інструмент, на думку старого як світ, майстра Кондибенко, робив свого власника всемогутнім володарем металів. Кирило вже призвичаївся до нього, знав слабкі місця та «чіпушкіні загогуліни», як висловлювався напарник Кирила, Богдан.

В цеху нікого не було – завод знову стояв, замовлення не надходили, натомість повсюди тихцем звучали чутки про «приватизацію», що означало – всі це розуміли – розпродаж всього, що ще можна було розпродати, занепад та повну безнадію. Наразі всіх «зайвих» робітників відправили у безоплатну відпустку.

З вбудованої в стіну шафки Кирило дістав невеличку щільно замкнену коробочку, витягнув з неї шнура зі складними штекерами та під’єднав цим шнуром свій мобільний телефон до спеціального розйому на панелі управління «чіпушки». Різким рухом включив напругу, вставив заготовку та натиснув кілька кнопок на клавіатурі старенької мобілки. «Чіпушка» відгукнувся приязним мерехтінням зелених діодів підтвердження вводу програми. Основну роботу треба було закінчити до приходу майстра – той би відразу зрозумів, що задумав Кирило. Сильний, суворий чоловік розправив плечі та взявся до роботи.

*********************************************************************

Над Києвом стояв розкішний літній вечір. Сонце вже поринуло за горизонт, фарбуючи тривожним рожевим кольором негусті хмарки, що спокійнесенько собі прямували на захід. Кирило швидко йшов пустими вулицями Печерська. Останніми часами киянам було або не до веселощів, або не до піших прогулянок. Всі раптом стали скаженими автомобілістами. Дерева прикривали Кирила своїми ніжними, щедрими кронами, через що Кирило врешті почувся захищеним. Дерева тепер було його єдиними друзями в рідному краї.

Ось постамент, ще сотня метрів кроків… Східці, ще трошки вгору… Кирило витягнув з невеликого портфелю чудернацької форми залізяку з миготливими діодами, і обережно доторкнувся нею до холодної металевої поверхні. Всередині будови щось механічно скрипнуло, потім спалахнула сигнальна лампочка і одночасно з цим відчинился невеличкі металеві дверцята.

*********************************************************************

Михайло Осипович прокинувся серед глупої ночі від звуку, сила якого могла б розбудити і набагато більш п’яного. Звечора Михайло Осипович прийняли «всього» півлітра «CROIZET» 1935 року. Тому і прокинулись Михайло Осипович відразу тверезим та готовим до найгіршого. З вулиці доносилось ревіння, сильніше за яке до цього олігархові не доводилося чути. Але найстрашніше було те, що в ревінні легко вгадувалися слова «Мих..Ло! Виходь. Мих..Ло! Виходь». Михайло Осипович підстрибнув, як переляканий ховрах, босоніж підбіг до вікна та визирнув крізь щілину в шторі. Від побаченого в нього спітніли долоні, а хребет перетворився на зльодьонілу бурульку.

Чималеньке подвір’я садиби було залите якимось незвичайним сріблястим світлом, схожим на світло галогенових фар, але набагато потужнішим. Джерелом цього світла були плечі здоровенної, з 30-перховий будинок, металевої людиноподібної фігури. Світло падало на її потужні ноги, а решту – тулуб, голову – можна було розгледіти тільки на тлі зірок та засвіченого місяцем неба. Цей монстр ревів «МихЛо! Виходь». У дворі скаженіли собаки, бігали охоронці, раз по раз замираючи в характерній позі та, вочевидь, стріляючи в нападника. Вікна в спальні добре затримували звук і пострілів не було чути, але ревіння статуї проходило навіть крізь фірмовий німецький потрійний захист.

Аж раптом з «бунгало» вискочив Микола, на ходу здіймаючи з запобіжника пускову ракетну установку. Михайло Осипович зрозумів якимось шостим чуттям, що треба втрутитись і негайно. Коли він вибіг на двір, Микола якраз знімав свого «Метиса» з плеча. Михайло Осипович проводив безсилим поглядом сяючу крапку ракети та байдуже відмітив про себе повну марність цієї спроби. Коли снаряд розірвався, влучивши в верхню частину «руки», гігантська фігура ледь здригнулася і раптом замовкла. За секунду десь збоку драконом дмухнув вітер, застогнали дерева, страшний грім – і будинок позаду Михайла Осиповича зник з гуркотом, який нагадував розрив авіаційної бомби. Олігарх, побачивши боковим зором велетенський щит з болісно знайомим гербом, що зі страшною швидкістю налітав на подвір’я, ледве встиг стрибнути рибкою до басейну. Зверху на нього посипались невеличкі камінці, рештки скла та інший мотлох. Останніми ляпнули просто на тім’я недоїдені вчора шашлики. Громоподібний удар стряснув тихим повітрям над елітним селищем.

- Микола, перестань, ти шо, ідіот!? – вилазячи з басейну, Михайло Осипович махав руками, головою, верещав і при цьому не чув власного голосу. Але Микола зрозумів хазяїна без слів, кинув пускову установку та низько пригнувшись (навіщо?) побіг в бік паркану.

 Тут нагорі спалахнуло – потужний прожектор висвітив з темряви обличчя та груди сталевої фігури. Це була славнозвісна Батьківщина-Мати, біля якої довелось якось стояти в почесній варті тоді ще незграбному піонеру Михайлику. Яскравий спогад майнув в Михайла Осиповича і немовби вимкнув залишки волі. Михайло Осипович заціпенів, а ярко освітлене, багатометрове металеве обличчя нахилялось все ближче до землі, мертвим поглядом дивлячись просто у вічі принишклому господарю цього світу.

Аж ось рух велетенської жінки припинився, і знову почувся громоподібний голос.

- Борг за тобою, Мих...Ло! – чомусь не «Михайло», а «Мих…Ло», немовби якийсь механізм працював з затримкою, але такі деталі самому Михайлу Осиповичу були ні до чого. Він не міг одвести очей від правої руки велетня, в якій бовванів здоровенний дев’ятитонний меч. Вістря меча нависло якраз над гаражем, в якому мирно спали чотири «Мерседеси» та улюблений «Феррарі» хазяїна. 

- Немає за нами нікакова боргу! – раптом з глибину саду вибігла дружина Михайла Осиповича. – Іді атсюда, йа міліцийу визвала!

Господар лише встиг скинути руки у відчайдушній спробі зупинити скажену жінку, як металева месниця розмахнулася, та одним рухом меча знесла з поверхні землі гараж, дитячу гойдалку, «бунгало» разом з трояндовими кущами та добрячу половину паркану. Верески господині потонули в гарматних пострілах каміння та бетонних конструкцій, що тріскались, бомбардували сусідські будинки, трощили дерева. В повітрі свистіли уламки, на сусідніх подвір’ях страшно закричали, пролунало ще кілька пострілів.

-  Міша, аддай, шо должен, не гані бєса! - крикнув хтось з сусідів, але цей крик зник в гуркоті потужних двигунів. Сміливі лише за спинами охоронців, місцеві багатії вважали за краще поїхати від гріха подалі.

- Що, що я винен?! – Михайло Осипович раптом зірвався з місця та почав бігти назустріч страшним велетенським ногам. – Що винен – я всім віддав!!! Суддям давав, депутатам давав, журналістам давав, мєнтам давав, податковій давав!... Нікому я нічого не винен!...

Повітря знову загуло і звідкись з темного неба стальним яструбом впав шістандцятиметровиий меч, розрізуючи землю на кілька метрів вглибину, розтинаючи навпіл басейн та руйнуючи рештки садиби.

- Мовчи, гнидо! – ревіння було таким сильним, що Михайло Опанасович впав як підкошений та затулив вуха руками. – Або зараз ти мені даси шістдесят п’ять тисяч гривень, або….

Кирило ніколи не був жадібним до чужого.

*****************************************************************

Кирило впевнено спрямовував велетенського воїна на його законне місце на Дніпровій кручі. На пульті управління лежала товста пачка купюр, притиснута зверху складним Ключем, за допомогою якого вдалося зрушити з місця єдину в своєму роді бойову машину, що стільки років стояла в Києві, уособлюючи військову рішучість народу. Жінка-воїн, берегиня Вітчизни, Мати нашого народу. Як добре, що тоді, в далекому тепер 1989, Кирило додумався зробити копію з Ключа, Ключа від "Батьківщини-матері"… «Мій Олежка буде жити!» - очі в Кирила посміхалися, хоча управління машинерією потребувало неабиякої зосередженості, особливо на території міста. З висоти кабіни управління він добре бачив величні води Славути, зелень островів та енергійний сучасний КиЇв, що готувався до нового дня.

Світало, випадкові авто зупинялися, водії та перші перехожі шоковано дивились услід величній постаті Батьківщини-Матері, що гігантськими кроками сунула по набережній. Зухвалі промінчики сонця всіма кольорами веселки грали на потужному щиті, весело виблискували на поверхні меча, з якого звисали шмаття арматури та проводів. За металевою жінкою сунула патрульна міліцейська машина, що монотонно пропонувала «зупинитись та припинити незаконні дії». Попри всю сюреалістичність, видовище діяло на глядачів заспокійливо – всі вони за кілька секунд, знизавши плечима, знову поспішали у своїх власних справах. Кирило, вправно працюючи важелями управління, чи не вперше за довгі роки приниження, почував себе господарем на українській землі.

 

 

Comments

[doctordirt.livejournal.com]

Ай харашо )))

[denis-poltavets.livejournal.com]

Да уж, мне самому нравится. Все же украинские пысьменники еще на что-то годятся. Продолжая их фантазийный ряд, получаешь искреннее наслаждение.

[denis-poltavets.livejournal.com]

спасибки.

[idle-user.livejournal.com]

Чюдненько...
А вот и правда, где простому закарпатскому парню заработать бабла на операцию дочке тысяч на сто?

[denis-poltavets.livejournal.com]

нигде. почку продать.

[idle-user.livejournal.com]

мрак. а после того как дочка умирает, он уезжает жить и работать в Италию с беременной женой, потому что хочет чтобы его ребенок был жив и здоров

[taras-braga.livejournal.com]

Договорится, и леса спиздить два прицепа ночью.

[denis-poltavets.livejournal.com]

а как же УК? не, так не пойдет. Лучше тогда уже договориться как следует и спиздить все лесозаготовки на 50 лет вперед. так безопаснее будет и держава встанет всей грудью на защиту интересов.

[vzhdanov.livejournal.com]

Добре!!! ))

[taras-braga.livejournal.com]

Ох пан Мушкетик розійшовся, аж зуби зводить.

[denis-poltavets.livejournal.com]

я от шкодую, що "Літературної України" ніде нема в мережі. Це чтєніє для могучіх духом, не для дітлахів. Мене Мушкетик так просто надихнув на фантазії психотичного рівня. А це не всім вдається. До речі, як оце написав оповідання, так зразу ж поїхав вчитися на авто їздити. Рулював, жмакав пєдалі, бібікав, кароче - Мушкетику зачьот.